Мармуровий годинник непоступливого адмірала

Мармуровий годинник непоступливого адмірала. Він став мовчазним свідком трагедії губернатора Миколаєва, який перемагав у морських боях, але не зміг подолати корупцію.
У миколаївському музеї суднобудування та флоту є експонат, яким тут дуже пишаються. І недаремно. Йдеться про старовинний долівковий годинник, якому близько 200 років і котрий належав відомій у Миколаєві особистості – адміралу Григорію Івановичу Бутакову.

Бутаков прославився тим, що взяв участь у першому в світі бою парових кораблів і виграв його. Згодом адмірал став автором основ тактики парового броненосного флоту, але не менш значущий слід залишив і в цивільному житті міста. Він не лише доклав чималих зусиль до становлення та розвитку портової індустрії Миколаєва, а й став одним із перших непримиренних борців з корупцією, за що й поплатився своєю блискучою кар’єрою. Трагічно склалася і доля його родини.

СІМЕЙНА РЕЛІКВІЯ БУТАКОВИХ

Цей великий підлоговий годинник з чорного мармуру з малахітовими вставками був вироблений у Франції у першій половині 19-го сторіччя. Він має досить складну конструкцію: в одному корпусі, крім безпосередньо годинникового механізму, знаходяться ще й барометр та календар. Цікаво, що одного заводу годинника вистачає приблизно на 3 місяці роботи.

«Годинник, попри свій дуже поважний вік, досі в робочому стані. У моєму кабінеті зберігається ключ від нього, і час від часу ми можемо його заводити. Раніше за ним доглядав наш співробітник, який розумівся на старовинних механізмах. Власне кажучи, саме він його спочатку реанімував, а потім періодично чистив», – розповідає кандидат історичних наук, завідуюча музеєм суднобудування і флоту Тетяна Мітковська.

Тетяна Мітковська
Тетяна Мітковська

Фахівці припускають, що цей годинник дістався адміралу Бутакову у спадок, бо раніше стояв ще у миколаївському будинку батька Григорія – Івана Миколайовича. Той мав звання віцеадмірала і був відомий тим, що в якості командира лінійного корабля «Цар Костянтин» відзначився біля острова Кріт і при блокаді Дарданелл під час війни з турками.

Рід Бутакових відомий із XVII століття. Дядько Григорія Івановича Олександр Миколайович закінчив Морський корпус, стажувався в англійському флоті, дослужився до генерал-майора. Григорій Бутаков мав чотирьох братів, усі вони також стали моряками, й Олексій досяг чину контрадмірала, а Іван – віцеадмірала.

Сам Григорій Іванович народився у 1820 році у Ризі. У віці 11 років він вступив до Петербурзького Морського кадетського корпусу, який у 1836 році успішно закінчив. Два роки служив на Балтиці, а потім його перевели на Чорне море й у чині мічмана призначили на лінійний корабель «Сілістрія» до знаменитого адмірала Михайла Лазарєва.

Бойове хрещення отримав на чорноморському узбережжі Кавказу – в Абхазії та біля гирла річки Туапсе. А у 1843 році за відмінну службу отримав звання лейтенанта і призначення командиром тендеру «Поспішний».

«Тогочасні морські офіцери були дуже освіченими людьми. Вони розумілися не тільки на зброї, тактиці боїв та керуванні кораблем. Вони опановували ще й штурманську справу, знали географію, астрономію, гідрологію, математику. Багато хто з них займався дослідженнями», – розповідає Тетяна Мітковська.

Так, Григорій Іванович, командуючи «Поспішним», займався гідрографічними роботами – описом берегів Чорного моря і Босфору. Результатом цих досліджень стала «Лоція Чорного моря з 36-ма літографованими планами портів», яку він склав разом зі своїм товаришем по кадетському корпусу лейтенантом Шестаковим.

Вже в ті часи майбутній адмірал займався технічним удосконаленням кораблів. Так, він винайшов особливий спосіб «туманних сигналів» і розробив оригінальну конструкцію брашпиля. Паровий флот робив свої перші кроки, і Бутаков почав цікавитися новими розробками. У 1851 році його призначають командиром пароплава «Дунай», який будувався в Англії. Він приводить цей корабель на Чорне море й поступово стає головним фахівцем з питань парового флоту.

У 1852 році Григорія Бутакова призначають командиром найкращого тоді на Чорному морі 11-гарматного пароплавофрегата «Володимир». А через рік починається Кримська війна.

ПЕРШИЙ В ІСТОРІЇ БІЙ ПАРОВИХ КОРАБЛІВ

«Поряд із годинником родини Бутакових можна побачити копії картин Олексія Боголюбова, де зображені фрагменти бою пароплавофрегата «Володимир» із турецьким пароплавом «Перваз-Бахрі». Це був перший у світовій історії бій парових кораблів», – зазначає пані Тетяна.

Вона також звертає увагу на портрет самого Григорія Бутакова та малюнок із зображенням будинку на вулиці Пушкінській у Миколаєві, де свого часу мешкала родина адмірала.

Тут слід зробити невеликий історичний екскурс. З початком бойових дій загін парових кораблів був направлений на розвідку до болгарського узбережжя. Серед них знаходився й «Володимир». Вранці 5 (17) листопада 1853 року була помічена ескадра з 6 вимпелів. Через деякий час у бік «Володимира» повернув невідомий пароплав. Це був 10-гарматний «Перваз-Бахрі» («Владика морів»).

Зав’язався перший у світовій історії бій парових кораблів. Незабаром прапор турецького корабля був збитий з флагштока, але турки негайно підняли інший. Командир «Володимира», тоді ще капітан-лейтенант Бутаков, використовував перевагу свого корабля – високу маневреність, і протягом усього бою постійно заходив у корму турецького пароплава. Влучними пострілами було виведено з ладу рульове управління «Перваз-Бахрі», зруйновано його ходовий місток та пошкоджено більшість гармат. Після того, як був убитий командир турецького судна, супротивник спустив прапор. Тригодинний бій закінчився цілковитою перемогою «Володимира», який втратив двох людей убитими і трьох пораненими. Турки ж не дорахувалися 58 членів команди.

Через два дні «Перваз-Бахрі» був приведений у Севастополь. Його відремонтували і ввели до складу Чорноморського флоту. Бутакова після цього бою підвищили до звання капітана 2-го рангу і нагородили орденом Святого Георгія IV ступеня.

На початку 1854 року англо-французька ескадра увійшла у Чорне море. Флот Російської імперії, який складався переважно з морально застарілих вітрильних кораблів, нічим не міг цьому зарадити. А коли союзники висадили в Криму десант, то російські вітрильники затопили, щоб перегородити вхід до Севастопольської бухти. А от парові кораблі продовжували вести активні бойові дії.

Так, у жовтні 1854 року загін пароплавофрегатів під командуванням Бутакова взяв участь у боротьбі проти батарей супротивника, які готували артилерійську підтримку штурму Севастополя. В подальшому ці парові кораблі провели ще кілька вдалих атак. Та загальна якісна перевага англо-французьких військ далася взнаки: після чергового штурму вони взяли Севастополь. Пароплави Бутакова підірвали, а їхні команди разом із залишками гарнізону покинули місто.

БИТВА” ЗА МИКОЛАЇВ

Російська імперія програла Кримську війну, але бойові заслуги Бутакова не забули. У серпні 1856 року він отримав звання контрадмірала і був призначений головним командиром Миколаївського порту і військовим губернатором Миколаєва. На той час саме Миколаїв після падіння Севастополя став головною морською базою Росії на півдні.

«Бутаков обійняв посаду командира Миколаївського порту через кілька місяців після підписання Паризької мирної угоди, згідно з якою Російська імперія повинна була розформувати Чорноморський флот. Григорій Іванович якраз і займався цими питаннями. Флот було перетворено на флотилію, а посаду головного командира скасували. Завідуючим морської частини флотилії став Бутаков. Для нього, героя війни, розформування флоту було важким випробуванням, насамперед у моральному плані», – продовжує свою розповідь Мітковська.

Це були важкі часи для міста. Припинило роботу найбільше підприємство – Миколаївське адміралтейство. Були переведені на Балтику і Біле море 4 флотські екіпажі. Скорочувалися й інші структури. Відсутність держзамовлень на побудову військових суден привела до зупинки багатьох виробництв і масового безробіття. Паралельно зростали ціни. Люди почали виїздити з міста. Головною причиною всього цього стала висока мілітаризація економіки Миколаєва з орієнтацією тільки на одну галузь – кораблебудування.

Варто зауважити, що подібна ситуація повторилася у Миколаєві й у 90-х роках минулого століття. Тоді також величезні суднобудівні заводи міста залишилися без військових замовлень і почали занепадати.

У тій ситуації Бутаков укотре продемонстрував витримку і холоднокровний розрахунок. Він розумів, що відновити економіку міста можуть тільки потужні фінансові вливання, сучасною мовою – інвестиції. І спрямувати їх потрібно було в першу чергу на розвиток торгівлі, а в подальшому – промисловості.

Бутаков контактував з Миколою Аркасом, який на той час був флігель-ад’ютантом імператора і мав змогу лобіювати створення приватно-державної торгово-пароплавної компанії на Чорному морі. Військовий губернатор Миколаєва обіцяв надати новому підприємству виробничі потужності колишнього Адміралтейства.

«Невдовзі Олександр II своїм указом затвердив статут акціонерної компанії «Русское общество пароходства и торговли» (РОПиТ). І вже у травні 1857 року це підприємство почало перевезення вантажів і пасажирів. Завдяки держпідтримці Товариство швидко домоглося успіхів, перетворившись на одну з найбільших судноплавних компаній на Чорному морі. Вже через рік своєї діяльності воно мало 5 пароплавів загальною водотоннажністю 5420 тонн, які обслуговували лінії з Одеси до Миколаєва, Херсона і портів Кавказу. Також вони здійснювали перевезення по Азовському і Середземному морях», – каже  Мітковська.

У результаті роботи цієї компанії морська торгівля за короткий час піднялася на якісно новий рівень, а в Миколаєві з’явилося більш як 1100 нових робочих місць

Під час перебування у Миколаєві у 1857 році Григорій Бутаков одружився. Із численних миколаївських дам і дівчат, які прагнули привернути увагу світського контрадмірала, досягла успіху Амалія Арсенівна, уроджена Рождественська. Вона була молодшою від Григорія Івановича на 15 років.

А в 1859 році Бутаков зробив ще один крок для подальшого розвитку торгівлі у Миколаєві. Він домігся від уряду Російської імперії скасування заборони на проживання тут єврейського населення. Унаслідок цього тисячі родин єврейських торговців і ремісників переїхали до міста. Далі активізується дрібна торгівля: як гриби після дощу з’явилися магазини, трактири, майстерні.

Логічно, що подальшим кроком повинно було стати створення Миколаївського торговельного порту. Та Григорій Іванович не встиг цього зробити. Його несподівано відкликали з Миколаєва, і цьому були причини.

НЕПЕРЕМОЖНА КОРУПЦІЯ

Від самого початку свого перебування на посаді головний командир Миколаївського порту і військовий губернатор Миколаєва Григорій Бутаков почав стикатися з казнокрадством та хабарництвом.

Після розформування Чорноморського флоту та закриття Миколаївського адміралтейства залишилося чимало «нічийного» майна: зброя, боєприпаси, продовольство, парусина, корабельний ліс, навігаційні прилади тощо. За цим добром жадібно спостерігала ціла зграя різнокаліберних чиновників, включно із тими, що обіймали найвищі державні посади. Зокрема, керівництво інтендантської частини залучило новітню для того часу схему «чорного» бартеру з використанням підставних осіб. «Наліво» йшли продовольство і корабельний ліс, натомість держава отримувала нічого не варті папірці з підписами шахраїв або зіпсовані продукти.

В архівах залишилися свідчення того, що один із миколаївських купців забрав більше 10 тисяч пудів листового металу в обмін на борошно. Запідозривши шахрайську схему, Григорій Бутаков наполіг, щоб йому пред’явили мішки з борошном, але у них виявився пісок. У результаті перед військовим судом опинилося чимало впливових осіб: контрадмірал, сім штабофіцерів, чотири чиновники і два купці, які мали почесне громадянство.

Та миколаївські шахраї й у ті часи мали високих покровителів в урядових кабінетах Петербурга та столичного флотського керівництва. Безкомпромісна позиція Бутакова призвела до того, що він отримав сувору догану від генерал-адмірала, великого князя Костянтина. Як результат, Григорій Іванович подає у відставку.

Його відкликають з Миколаєва. Та все ж таки здоровий глузд перемагає, і фахівця високого класу Бутакова призначають начальником загону гвинтових кораблів на Балтиці. Далі він кілька років перебуває на посаді військово-морського аташе у низці Європейських країн. У 1868 році стає старшим флагманом Балтійського флоту і починає займатися бойовою підготовкою кораблів.

При цьому він залишається вірним собі – різко критикує галузь кораблебудування у Російської імперії. «Типи військових суден застарівають іноді ще до того, як їх добудують», – казав Бутаков і продовжував боротися з хабарництвом. Результатом стає пониження у посаді – у 1878 році його призначають начальником берегової оборони фортеці Свеаборг. При цьому, щоб трохи пом’якшити ситуацію, дають звання повного адмірала. Але через два роки відправляють у відставку. Потім на короткий час повертають на службу, а у 1882 році – остаточно списують: борців з корупцією у Росії не шанували ніколи.

Адмірал важко переживав своє звільнення. Віддавши все життя службі на флоті, він виявився нікому не потрібним. І в травні 1882 року Григорій Іванович помирає від апоплексичного удару.

Та на цьому драматичні події у родині Бутакових не закінчилися. Його дружина Амалія Арсеніївна Бутакова була по-звірячому вбита більшовиками в 1917 році. Разом з нею був розстріляний і їхній син, Олександр, який на той час мав звання контрадмірала. За іронією долі, Олександр Бутаков з червня 1914 по лютий 1916 року командував крейсером «Аврора» – символом більшовицького перевороту 1917 року.

Про цю та низку інших захопливих і трагічних історій майже 200-річної давнини можна дізнатися більш докладно, якщо ознайомитися з експозицією єдиного в Україні музею суднобудування та флоту в Миколаєві.

Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото автора

Джерело

Поділитись новиною
Facebook
Twitter
Email
Telegram